'Критика сили судження' (1790) Імануеля Канта знаменує собою завершальний етап 'критичної справи', що була розпочата в 'Критиці чистого розуму' (1781/1787) і продовжена в 'Критиці практичного розуму' (1788). Цю третю 'Критику' переважно розглядають як естетичну теорію, яка вибудовується на підставі аналізу своєрідності суджень смаку: вони є естетичними, а не логічними, незаінтересованими, позбавленими якоїсь цілі та все ж претендують на певну форму загальнозначущості. Доцільність постає ключовим поняттям не лише для естетичної частини твору як 'доцільна настроєність наших спроможностей пізнання', але також для телеологічного розгляду природи і навіть для цілого твору, в якому йдеться, зрештою, про опосередкування між природою і свободою. Сила судження виступає при цьому тією інстанцією, яка відіграє вирішальну роль як в естетиці, так і в телеології. Надзвичайний вплив Кантової третьої 'Критики' вже відчутний при зародженні німецького ідеалізму і романтизму, але він триває аж до сьогодення...
